Остеоартроз кульшового суглоба. Клінічні та соціальні аспекти захворювання. Аналітичний огляд літератури. Частина 1. [Текст] / В. О. Фіщенко [та ін.] // Травма. - 2019. - Том 20, N 1. - С. 127-134. - Бібліогр. в кінці ст. MeSH-головна: ТАЗОБЕДРЕННОГО СУСТАВА АРТРОПЛАСТИКА ЗАМЕСТИТЕЛЬНАЯ -- ARTHROPLASTY, REPLACEMENT, HIP (использование) ОСТЕОАРТРИТ ТАЗОБЕДРЕННОГО СУСТАВА -- OSTEOARTHRITIS, HIP (патофизиология, реабилитация, хирургия, этиология) РЕАБИЛИТАЦИЯ -- REHABILITATION (методы) ОБЗОР ЛИТЕРАТУРЫ КАК ТЕМА -- REVIEW LITERATURE AS TOPIC Анотація: Серед численних форм суглобової патології найбільш поширеною є остеоартроз (ОА), від якого страждає кожен п’ятий житель земної кулі. За даними популяційних досліджень, частота та поширеність ОА збільшуються в 2–10 разів за період від 30 до 65 років. Остеоартроз виявляється у більшості осіб старше 65 років і практично у кожної людини після 75–80 років. У роботі розглядаються клінічні та соціальні аспекти остеоартрозу кульшових суглобів при тривалому перебігу захворювання. В історичному розрізі розглянуто розвиток методів консервативного та хірургічного лікування коксартрозу (КА). Через розгляд особливостей анатомічної будови пояса нижніх кінцівок описані концепції щодо причин розвитку захворювань кульшових суглобів, а також основні труднощі, що виникають при ендопротезуванні кульшових суглобів, і причини невдалих результатів артропластики. Відомо, що коксартроз можна розділити на такий, що швидко прогресує (асептичний некроз голівки стегнової кістки, перелом шийки стегна, посттравматичний коксартроз), і такий, що повільно прогресує (диспластичний та ідіопатичний коксартроз). Часто причиною виникнення КА вважають уроджене недорозвинення кульшового суглоба або його суглобових кінців. Факти прогресування процесу руйнування суглоба відомі, але більшість лікарів продовжують дотримуватися тактик очікування у лікуванні цих хворих, що приводить до зростання кількості тяжких форм захворювання на пізніх стадіях. Тяжкий коксартроз клінічно супроводжується сильним больовим синдромом. Це змушує людину щадити хвору кінцівку, скорочувати час опори на неї. З часом це призводить до патологічної ходьби. При відсутності адекватної медичної допомоги в передопераційному періоді у хворого розвиваються контрактури (м’язові спазми), що призводить до рефлекторного перекосу таза, викривлення хребта і збільшення асиметричності ходьби. У хворих спотворюються біомеханічні параметри кульшового суглоба, що проявляється в асиметрії вагових навантажень на стопи, прискоренні коливань загального центра ваги тіла, зменшенні довжини кроку, порушенні ритмічності ходьби та ін. При подальшому розвитку хвороби пацієнти вимушені використовувати додаткову опору — трості, милиці. Кульгавість стає не просто поганою звичкою, а пристосувальною реакцією організму. Операція ендопротезування спрямована на полегшення болю та відновлення діапазону рухів за рахунок перебудови або реконструкції дисфункціонального суглоба. Проте після хірургічного втручання у багатьох людей спостерігається анталгічний візерунок ходьби, або адаптована схема ходьби, через уникнення болю післяопераційного періоду відновлення, і хоча відновлення ходьби повинно відбутися через 6 місяців — 1 рік після операції, у багатьох хворих патологічність ходьби зберігається й надалі. Ця особливість ходьби не підходить для повноцінного функціонування ендопротезів і може значно зменшити їх термін служби та якість життя пацієнта. Грамотно проведені до- та післяопераційні заходи у хворих з коксартрозом є запорукою доброго результату ендопротезування. При недостатньо активному відновному лікуванні адаптація хворого після ендопротезування проходить повільно. Автори багатьох робіт підкреслюють важливість індивідуального підходу до реабілітації, в якій беруть участь фізіотерапевт, лікар лікувальної фізкультури, психотерапевт. Останніми роками за кордоном появилась ціла низка робіт, присвячених реабілітації після ендопротезування суглобів нижніх кінцівок, в яких автори наполягають не тільки на функціональній необхідності проведення періодичних реабілітаційних заходів, але й підкреслюють значну економічну ефективність таких заходів Among the many forms of articular pathology, the most common is osteoarthritis (OA), which affects every fifth human. According to population surveys, the frequency and prevalence of OA increase 2 to 10 times in the age from 30 to 65 years. Osteoarthritis is manifested in most people over the age of 65 years and virtually in every person after 75–80 years. The paper considers the clinical and social aspects of hip OA during long-term course of the disease. Development of methods for conservative and surgical treatment of coxarthrosis is considered in the historical aspect. Through the consideration of the features of the anatomical structure of the lower limbs, the concepts of the causes of hip joint diseases, the main difficulties that arise during endoprosthetics and the causes of unfavorable outcomes of arthroplasty are described. It is known that coxarthrosis can be divided into rapidly progressive (aseptic necrosis of the femoral head, femoral neck fracture, posttraumatic coxarthrosis) and slowly progressive (dysplastic and idiopathic coxarthrosis). Often, the cause of coxarthrosis is congenital hyperplasia of the hip joint or its ends. The facts of the progression of the joint destruction process are known, but most doctors continue to adhere to expectant management that leads to an increase in the number of severe forms of the disease in advanced stages. Severe coxarthrosis is clinically accompanied by significant pain syndrome. This forces a person to spare the diseased limb, to shorten the time of support on her, with time it leads to pathological walking. In the absence of adequate medical care in the preoperative period, the patient develops contractions (muscle spasms), which leads to reflex pelvic distortion, curvature of the spine and increased walking asymmetry. Patients have worsened biomechanical parameters of the hip joint, which manifests itself in the asymmetry of weight loads on the foot, acceleration of oscillations of the general center of gravity of the body, reduced length of steps, disturbances of walking rhythmicity, etc. In further development of the disease, patients are forced to use additional support — canes, crutches. Lameness is not just a bad habit, but an adaptive response of the body. The endoprosthetic surgery is aimed at relieving pain and restoring the range of movements by rebuilding or reconstructing the dysfunctional joint. However, after surgery, many people have an antalgic gait, or an adapted walking pattern to avoid postoperative pain, and although the normalization of walking should occur 6 months — 1 year after the operation, many patients still have pathological walking. This peculiarity of walking is not suitable for the full functioning of endoprostheses and can significantly reduce their life and quality of patient’s life. Correctly conducted pre- and postoperative rehabilitation in patients with coxarthrosis is a guarantee of a good result of endoprosthetics. In the case of insufficiently active rehabilitation, the patient’s adaptation after the surgery is slow and may turn out to be incomplete. The authors of many papers stress the importance of an individual approach to rehabilitation, in which a physiotherapist, a doctor of physical therapy, and a psychotherapist take part. In recent years, a number of works on the rehabilitation after the lower limb joint replacements appeared abroad, in which the authors insist not only on the functional necessity of periodic rehabilitation, but also emphasize the significant economic efficiency of such activities Дод.точки доступу: Фіщенко, В. О. Кириченко, В. І. Яремин, С. Ю. Браніцький, О. Ю. Карпінська, О. Д. Вільних прим. немає